6.3. Управління ризиком

У відповідності до концепції безпеки населення і оточуючого середовища практична діяльність в області управління ризиком повинна бути побудована так, щоб суспільство в цілому отримувало найбільшу суму природних благ.

Управління ризиком являє собою аналіз ризикової ситуації, розробку й обґрунтування управлінського рішення, часто у формі правового акту, спрямованого на мінімізацію ризику.

В принципах управління ризиком закладені стратегічні і тактичні цілі.

У стратегічних цілях виражене прагнення до досягнення максимально можливого рівня добробуту суспільства в цілому, а в тактичних – прагнення до збільшення безпеки населення і тривалості життя. В принципах обумовлюються як інтереси груп населення, наприклад – працівника залізниці, так й кожної особистості у захисті від надмірного ризику.

Найважливішим принципом є положення про те, що в управлінні ризиком повинен бути включений увесь спектр існуючих у суспільстві небезпек, й загальний ризик від них для будь-якої людини, та для суспільства в цілому, не може перевищувати „припустимий” для нього рівень.

Політика у галузі управління ризиком повинна будуватися у рамках суворих обмежень щодо впливу на технічні системи і природні екосистеми. Обмеження складаються з вимог про не перевищення величини впливу гранично допустимих рівнів, концентрацій та екологічних навантажень на екосистеми.

Для проведення аналізу ризику, встановлення його допустимих меж у зв’язку з вимогами безпеки й прийняття управлінських рішень необхідні [25-32]:

- наявність інформаційної системи, яка дозволяє оперативно контролювати існуючі джерела небезпеки і стан об’єктів можливого ураження;

- дані про напрямки господарської діяльності, що передбачаються, проекти і технічні рішення, які можуть вплинути на рівень техногенної і екологічної безпеки, а також програми для ймовірносного оцінювання пов’язаного з ними ризику;

- експертиза безпеки і зіставляння альтернативних проектів та технологій, які є джерелом ризику;

- розробка техніко-економічної стратегії збільшення безпеки і визначення оптимальної структури витрат для управління величиною ризику та її зниження до припустимого рівня з економічної і технологічної точок зору;

- створення ризикологічних прогнозів і аналітичне визначення рівня ризику при якому припиняється зростання числа техногенних і екологічних поразок;

- формування організаційних структур, експертних систем і нормативних документів, призначених для виконання вказаних функцій та процедури прийняття рішень;

- вплив на суспільну думку і пропаганда наукових даних про рівні техногенного і екологічного ризиків з метою орієнтації на об’єктивне оцінювання ризику.

Модель управління ризиком складається з чотирьох етапів [29-30]:

Перший етап пов'язаний з характеристикою ризику. На початковій фазі здійснюється порівняльна характеристика ризиків з метою встановлення пріоритетів. На завершальній фазі оцінювання ризику встановлюється ступінь небезпеки (шкідливості).

Другий етап являє собою визначення припустимості ризику. Ризик зіставляється з рядом соціально-економічних факторів:

- користі від того чи іншого виду господарської діяльності:

- втрати, що обумовлені використанням виду діяльності;

- наявності і можливості застосування регулюючих заходів з метою зменшення негативного впливу на довкілля та здоров’я людини.

Процес спирається на метод „витрати-користь” (рис.6.4).

Рис. 6.4. Співвідношення збитків і витрат на безпеку

У зіставлянні „неризикованих” факторів з „ризикованими” проявляється сутність процесу управління ризиком.

Можливі три варіанти рішень, що приймаються:

- ризик припустимий повністю;

- ризик припустимий частково;

- ризик неприпустимий повністю.

Нині рівень зневажливої межі ризику звичайно встановлюють як 1% від максимально припустимого [29,30].

У двох останніх випадках необхідно встановити пропорції контролю, що входить у завдання третього етапу процедури управління ризиком.

Третій етап – визначення пропорції контролю – міститься у виборі одного з „типових” заходів, що сприяє зменшенню (у першому і другому випадках) або усуненню ( у третьому випадку) ризику.

Четвертий етап – прийняття регулюючого рішення – визначення нормативних актів (законів, настанов, інструкцій) та їх положень, що відповідають реалізації того „типового” заходу управління ризиком, який був встановлений на попередньому етапі. Даний елемент, завершуючи процес управління ризиком, одночасно зв’язує усі його стадії, а також стадії оцінювання ризику в єдиний процес прийняття рішень, у єдину концепцію ризику.